Буки

     

П’ята ранку суботи. Повітря дихає прохолодною свіжістю та ароматом квіту акацій. Хронічно не вистачає звичних запахів автомобільних вихлопів. В небі самотній літак повільно заходить на посадку спускаючись у бік Жулян, два двірники дискутують про тактичну схему гри збірної у вчорашній грі з албанцями, а на порожніх вулицях з’являються бігуни – поодинокі безжальні карателі власних зайвих кілограмів.

Автовокзал на Деміїївці загадкове місце. Не те щоб тут аж так зупинився таймер де все булькнуло в якусь метафізичну петлю часу і інфраструктурно все безпробудно залишилося у дев’яностих, однак прогрес пішов (відповз ?) не надто далеко. Безумовно, рейсам на Умань/Бердичів несподівано додають контрасту маршрути до Праги, Варшави чи Пітера але навколишній антуражик ще той. Ну не стане центральний автовокзал Києва візуально схожий на сіднейську оперу якщо єдиною маніпуляцією з арсеналу заходів по його модернізації залишатиметься щорічне фарбування урн на весні.

Він, вокзал, нагадує мій ноутбук: з двох штук, на котрих тримається екран, одна виламана. Власне, лептоп той ніколи й не закриваю, бо кути корпуса і решітка, що закриває кулер - виламані (а ви спробуйте вивести «Окфорд Юнайтед» з четверої ліги в Чемпіоншип, паралельно вигравши кубок Англії, спокійно, і без супутніх втрат). Розуміючи, що так не має бути і треба відвідати Петрівку на предмет ремонту я цього все одно не роблю – якось працює ж, от добре. Гадаю, подібна логіка панує і у дирекції автовокзалу. Хайтак текноледжі в дії.

Не дивлячись на ранню годину, життя на вокзалі прокинулося. Довкола вештався до біса різношертний контингент – зграйка католицьких монашок у чорних католицьких рясах з мініатюрними хрестиками на шиях, пластуни з гаргантюанськими рюкзаками та ліліями на краватках, поодинокі джентльмени за зовнішнім виглядом щиро вдячні за планові амністії в пенітенціарних закладах. У хаотично натиканих довкола кіосках з дорожнім їдлом уже досить жваво йшла торгівля.

Ранковий візит до автовокзалу в суботу не був випадковою акцією. Як співають ТНМК «Ми вийшли рано вранці не забувши теплі штанці. Ми їдемо на дачу». Не зовсім дача, а селище Буки Черкаської області. Населений пункт відомий в першу чергу тим, що в його межах місцева річка тече гранітною долиною. Її навіть назвали відповідно – Гірський Тікич. В результаті довкола утворився вполнє сєбє нічогенький пейзаж з водоспадами, урвищами і скелями. По вихідних тут ошалілими від реву води і дикого простору несамовито стрибають і бігають киянами…хоча стоп. Про все по порядку.

Пілот спейсшатлу Київ-Маньківка щиро розчарувався дізнавшись, що ми купили квитки у касі і він втратив прибуток. Але оскільки квитків назад ми не мали, він полегшено видихнув і сказав, що о 17.30 забере нас на зворотній дорозі. Типу це єдиний рейс назад на сьогодні. Наша черга розчаровуватися прийшла тоді, коли місцеві у Буках підказали, що о 16.00 є ще один автобус. При чому дешевший – 100, проти 135.5 грн. Менше з тим, о 7.30 вирушили. Коли проїздили ВДНГ, салоном до водія пробився якийсь представник тамтешньої інтелігенції і скромно запитав чи ми їдемо до Тального. Водій йомко видав - «Нє». Але відразу заспокоїв клієнта і гроші пообіцяв не повертати.

Щоб пасажири не нудилися дорогою на одеській трасі він увімкнув фільм. Ні, це не було щось годяще на кшталт останньої серії «Гри Престолів» чи першого сезону «Області пітьми». Не звернув увагу на назву, але там в головній ролі грав Домогаров. Типу він пілот який грішить адюльтером. Полетів в Таджикистан з спецмісією, але літак розбився по дорозі. Всі думали, що його персонаж уже все, та через рік той несподівано камбегнувся. Не знаю чого ним, фільмом, було мордувати пасажирів. Але коли наш водій змахнув сльозу побачивши як головна героїня залпом випиває стакан я припустив, а коли він тихенько почав підспівувати за Домогаровим «нєбо вибрало на-ас, сдєлай шаг за звєздо-ою» зрозумів, чому обрано саме цю стрічку. Короче кажучи, пошкодував, що ніяк не зберуся купити собі щось, щоб слухати якесь там радіо Рокс (раніше в ранішню пору слухав Хіт-ФМ, але коли Анталоій Анатоліч пішов працювати на «плюси» то вже не те).

Отже, Буки. Дехто називає їх маленькою Швейцарією. Навіть не знаю. Принаймні точно не розумію паталогічної схильності обов’язково порівнювати своє з забугорним. Ми це ми, а Швейцарія це Швейцарія. Альпійських йодлів тут ніхто не співає, і корів з розцяцькованими мідними дзвіночками не помітно теж.

Та тут реально красиво. Аж якось несподівано, що ось тут, ось поруч в трьох годинах їзди від Києва існує подібна фантастична місцинка. Тутешні, до речі, не кажуть бУки (що логічно, бо назва села походить від назви дерева "бук", яких тут вистачає), а принципово говорять букИ.

Трохи пройшовши берегом можна побачити недобудову одного будиночка. Мабуть, якийсь місцевий учитель де працює в тутешній школі на 0.75 ставки наскладав собі на  отаку хатинку. Як же без цього. Але потім прийшла криза, індекс Доу Джонса впав і будівництво довелося закинути зосередившись виключно на написанні конспектів для уроків. Саме так я спочатку негодуюче думав про корупцію в мінекології і засилля довбаних мажорів, доки мене не просвітили, що це всього лише руїни чи то колишнього млина чи мінігідроелектостанції.

Дорогою натикалися на два табори альпіністів. По ходу вибираються сюди цілими родинами - намети, вогнища з казанками. Доки малі ошаліло носяться околицями, батьки цілий день дряпаються скелями або стрибають на тросах зі скель у воду. Абсолютна ізоляція. Телефон тут, до речі, не ловить ніде не залежно від оператора. Круть. 

Надибали ошатну невеличку криницю. Компактне відерце, лійка, кухлик – все для людей. Неймовірно здивувався, що все це безкоштовно. Поруч розкладка з різними глечиками, макітрами і всіляким-різним етнокрамом на пам'ять. Трохи далі, прямо в полі стояв намет у котрому продавали бутерброди і каву. Виглядає досить колоритно

Ще є в Буках одна цікава місцина – водоспад на дамбі. Туди не протоптані великі доріжки і сюди заходить мало приїжджого народу, якщо і заходять взагалі. Основна маса підходить до водоспаду лише з одного боку. Тут постійно товчеться купа людей, бо саме звідси розпочинаються всі екскурсії від турагенств по каньйону. Та якщо повернутися мостом назад, в якихось десяти метрах видно ледь помітну стежку яка веде прямо під водоспад. Тут можна неслабо так замедитувати на камені буквально перед вертикальною стіною води. Вона невпинно реве, кипить та піниться. Відчуваєш, як обличчя лягає холодний водяний пил. Хвилин на двадцять точно завис спостерігаючи за тією водовертю. Дійсно чарівне видовище, і то справді гарна локація щоб посидіти, подумати, "уйті в сєбя" одним словом.

Потім сталося непоправне. З мосту, очевидно, нас почали помічати. Новоприбулі неофіти дотумкали, що виявляється в той закуток теж можна якось пройти і почали шукати стежку. Бо до нас, там нікого не було. Добре, хай би шукали. Шкода чи шо. Але ж не для ТАКОГО. Сижу я значить на камені, слухаю рев падаючого ашдвао, думаю про високі матерії – про те як таки Шерлок Холмс зумів вибартися з пекла Рехенбахського водоспаду та про те як ефективніше забороти довгоносика на буряках в серпні і дивлюся собі при цьому на воду. Аж раптом бачу, як з самої пучини виринає мужичок десь так 50+ і починає як, **ядь, та русалка ігріво рєзвітцца у потоках води прямо перед каменем на якому я сиджу. 

Приречено обертаюся, і бачу - за моєю спиною вже два десятки народу в одних трусєлях з явно нєдусмислєннимі намєрініямі. Чесне слово. Отци і матері сємєйств, столби общєства, в Києві мабуть абсолютно інтелігенті і скромні особи, а тут неначе подуріли. Життя мене до такого не готувало.                           

"Welcome to Юкрайна. Країна дюже very файна...

Welcome to Каховка. Сметана, яйця та морковка

Welcome to Полтава. Горілка жовта, біле с**о

Welcome to Одеса. Відпочиваєм без ексцеса..."