Поїздка до Кіровограду декілька тижнів висіла нагадуванням у календарі телефону з досить промовистою назвою – кіровогрАД. Так, я не мав ніяковісінького уявлення про це місто, але нічого хорошого від вояжу туди не очікував. Чітких асоціацій віднаходилося лише дві: фраза-погроза тренера «Волині» Кварцяного за невдалу гру комусь зі своїх недолугих футболістів «вернешься Дима ты в свой солнечный Кировоград» і те, що місцеві краї свого часу називалися Новою Сербією. Чогось такого, що неодмінно варто побачити у цьому облцентрі і гордо вважати життя прожитим не намарно захаращене горище пам'яті не містило. Тут ніколи не грав Златан Ібрагімовіч, тут не траплялися знакові поворотні історичні події, про нього навіть не знімали кіно. Проте інтернет вперто радив у другій половині квітня оцінити місцеві тюльпани, тож на зло всьому голандському референдуму дух мандрів кликав.
Коли поїзд прибув на вокзал, ніч вже минула. Сонце ще не з’явилося – над сусідньою девятиповерхівкою самотиною висіло блюдце місяця. На одній з двох колій сиротиною стояла пара вагонів котрими ми приїхали. Їх неквапливо притягнув сюди зелений тепловоз зі Знам’янки, нишком відчепивши там від поїзду Київ-Кривий Ріг. Подумалося - що ж це за законспірований центр штату такий, котрий навіть персонального потяга до столиці немає. Напевно, свою роль відіграли відносно невеликі розміри міста де скоріше за все пасажиропотік так собі. По друге, в географічному відношенні Кіровоград по бокам обходять дороги на Одесу та Дніпропетровськ. Тож, фігурально висловлюючись, він неприкаянно тілібомкається посеред України як те, що заважає декому зробити пристойну хореографічну кар’єру.
Володарка вокзального кафе виявилася на дивно неприязною особою, хоч за всіма законами маркетингу відразу вісім клієнтів на рефлекторному рівні мали б викликати в неї приплив ейфорії на грані з екстазом. Але ж ні. За пів години її чекала перезміна, і вона не втратила нагоди про це відразу наголосити. Сонце, нагадаю, ще не заступило на свою денну вахту, тож з вулиці тягло квітневою прохолодою і повертатися туди вперто не хотілося. Драматизму і без того печальній ситуації додав початок кліпу по М1: в кадрі несамовито застрибав безжально рік від року лисіючий Потап.
Коли мадам (а саме так до неї хтось ненароком звернувся) дізналася, що люди з са-амого Києва приїхали, відтанула, зробила кави, і діловито почала роздавати настанови як йти до зупинки, і чим з неї добиратися до жаданого дендропарку з тюльпанами. Коли вона роздавала ті поради, з обличчя все ж не сходив ледь вловимий вираз розгубленості – та або прокручувала в голові як скоро сюди в разі чого приїде наряд поліції, або прикидала чи віднайдеться в місцевій психлікарні чотири пари вільних ліжок. Жіночку як мінімум шокував сам факт існування в природі таких жителів столиці які не знайшли кращого варіанту для проведення власних вихідних ніж пертися за 350 кілометрів і 800 метрів до якогось там Кіровограду.
Місто категорично спало. Навколо тотально панувала тиша та спокій. Лише зрідка дорогою траплялися поодинокі персонажі. Запам’ятався один джентельмен котрий злегка похитуючись плентався на автопілоті за внутрішнім джіпеесом повертаючись після неслабого всенощного возліянія. Здалеку його невпевнена, але ондозначно цілеспрямована хода нагадувала манеру пересування зомбі.
Заданий дамою з вокзалу напрям виявися вірним і необхідна зупинка незабаром віднайшлася. Після нетривалого очікування яскраво-жовтий «Богдан» як та «Антилопа» Остапа Бендера помчала всих вуличками ранкового Кіровограда.
↬↬↬
Мало того, що таке громаддя створювало суто візуальні враження на додачу навколовитав аромат від тих квітів. Так вже вийшло, що я палю, тож нюх в принципі є моєю Ахілевосою п’ятою (досить корисний, до речі, скіл організму якщо часто доводиться їздити потягами на боковушках де вночі в якомусь метрі від обличчя доводиться мати відразу кілька пар ніг). Але якщо навіть я ідентифікував той аромат, уявлю що відчувають люди з нормальним, так би мовити обоняннієм.
Окрім страусів в околицях, очевидно, кочує ще й ціла община неписьменних.
Парком сюди-туди носився дідусь, бальзамом на душу МВФ немов натякаючи на терміновій необхідності пенсійної реформи. Щоб так з 75-ти. Він енергійно вимахував перед собою якоюсь паличкою, очевидно згадуючи чи то Халкін-Гол чи оборону Сайгону, і жваво нарізав кола вздовж тюльпанових клумб.
Завдання №1 експедиції було виконано, тож настав час рекогносцировки решти міста, що остаточно прокинулося. Відразу за ворітьми парку уже буквально кипів місцевий базарчик. Такими бачив перські Сузи Олександр Македонський коли входив туди вперше. Купа народу, товар розкладений прямо на землі. Книги, медалі, одяг, радіодеталі з минулого тисячоліття, літературка типу "Блатной в законє", "Біблії", та "Читанки для 3 класу". Якісь пиріжки кольору-загадки, пластикові вікна, каструлі, картопля на відра. В невеличкій будочці з двома цеглинами замість фундаменту запрошували швидко і дешево оформити Шенген. Люди сновигали у абсолютно будь-яких напрямках - лінії торгових рядів не проглядалися навіть за бажання. Все це стовпотворіння невпинно балакало між собою, сперечалося та галділо і аж якось не вірилося, що якихось сто метрів назад за воротами парку полишився абсолютно спокійний і умиротворений ледь не Едем.
Ще одне, що кидалося в очі - велика кількість собак. Ні вони, не намагалися зімкнути щелепи на моїй шиї, а лише меланхолійно лежали на сонці чи угрупуваннями в 3-4 душі чимчикували по тільки їм відомим справам. Місцеві, очевидно звикнувши до таких сусідів, навіть не звертали на них уваги. Я ж про себе відмітив, що така велика популяція кращих друзів людини в цих краях пов’язана в першу чергу з провальною рекламною кампанією місцевих вузів серед абітурієнтів-корейців і з цим неодмінно треба щось робити в майбутньому для регулювання балансу тутешньої екосистеми.
↬↬↬
Позаду залишилася грецька церква (свого часу її будували саме греки, тож це і стало історичною назвою) біля якої ортодоксальні православні цигани числом у півтора десятка чоловік нав’язливо пропонували купити букетик верби (якраз була Вербна Неділя) і попереду замаячила набережна Інгулу. Додати б сюди пару ліхтарів, прокласти плитку і вийшла б шикарна місцина для вечірнього променаду.
На тому боці Інгулу, який ділить Кіровоград навпіл, місто кардинально змінилося. По відчуттям стало якось затишніше, чи що.
Фото центральної площі міста, як ілюстрація сучасних буднів країни: хтось живе в палатці, хтось робить селфі. Голуби звично шукають поживу, а в куточку прикриваючи урну для сміття стоїть афіша Вітальки Козловського. Останній настільки дійшов до ручки з голодухи, що на фотографії нагадує замученого життям пілота комбайну десь так у серпні місяці.
Музеїв за планом задумувалося відвідати два – обласний художній та краєзнавчий. Перший зустрів вивіскою "вихідний". Хм. От просто цікаво, а як потрапити до музею людині: п’ять робочих днів на тижні у неї зайняті, а в неділю тут вихідний. Але то таке. Пізніше довідалися, що там все одно зараз йде ремонт.
Оскільки з ходу дорватися до духовного харчу не вдалося, вирішено було віддатися на поталу харчеві для тіла. Місцеве "Челентано" пропонувало такі ціни: кава – 12 гривень., капуч – 15. 12 гривень коштувало якесь веганське чортішо гордо імєнуємоє овочевим супом, по 15-ть подавались вельми годні салати, а "Гавайська" піца з пінепелсами діаметром під пів метра потягла на 87 грн. Оскільки нейтрально відношуся до кави, тож в цілому ціни здалися досить дешевими і практичними.
Хтось міряє ціни по долару, хтось по гамбургерах чи біляшах, а моя скромна персона в силу свого походження звертає увагу на інше. На кіровоградському вокзалі 1.5 "Миргородської" коштувало 9 грн. За таку ж, але вже на вокзалі в Києві хочуть усі 15-ть. При тому, що так вона коштує по 7. Ось таке.
↬↬↬
До синагоги, що трапилася по дорозі, нас не пустили пославшись на вихідний. Хоча по ідеї там паралельно має діяти музей. З дверей якраз вийшов якийсь дядько в характерному чорному капелюсі з двома малими в єрмолках. Менший з них, відразу почав несамовито носитися подвір'ям і зупинився лише тоді, коли дядько суворо сказав "Яков, *ля успокойся. Пошли уже. Ударим по мороженому".
Ясна річ, що якісь недоколихані не можуть полишити руки в спокої і не вміючи нічого іншого малюють різну *ерню на воротах подібних установ. Можливо колись це у товаришів пройде, можливо колись вітчизняна психіатрія нарешті матиме дієві ліки і від такого.
Фактично за рогом абсолютно випадково трапилася художня галерея. Називалася просто - "Єлисаветград". Що характерно, заклад приватний. Саме так: якийсь чоловік, замість того щоб як нормальний пацан відкрити генделик чи кальянну взяв і відкрив художню галерею. В Кіровограді. Трапляються ж зараз такі диваки. За чотири роки з миру по нитці вдалося зібрати досить пристойну і креативну колекцію.
Ще одна місцева пам'ятка. Будинок тутешнього Карлсона. Кажуть, мужчина в самому розквіті сил полюбляв регулярно робити ставки у букмекерській конторі. Після ординару на те, що "Олександіря" вилетить від "Динамо" в кубку України переїхав жити сюди.
Ще одна особливість центру Кіровограду – тут практично скрізь є халявний Вайфай. Ну, принаймні на ульот вантажилися карти. Навіть відео боїв зі Скайріму йшло досить таки бодро. Прогрес. І відразу навздогін ще одна деталька. Всі, абсолютно всі перехрестя центру обладнані ось такими переходами. В Києві такого бачити не доводилося, у такій кількості так точно.
Краєзнавчий музей дуже і дуже. Будівлю відреставрували у 2009, власне саме тоді вилизали весь центр міста зробивши з нього лялечку.
Після парку ще вразила бібліотека. Як це не дивно, але вона нагадала бібліотеку Ванкуверу. Ні, я не був на Канадщині, а лише бачив відео звідти. Ви не повірите, але в неділю, у Вербну, нагадаю, Неділю тут товклася купа народу. Кляті атеісти. Якісь майстер класи по хореографії, вивчення німецької, кружок з вишивки, курси починаючих работорговців і т.д. Респект. Гордість аж якась за країну бере. Серйозно.
В бібліотеці нам активно радили відвідати тутешню фортецю, тож вирішили шпацирувати туди. Місцевого історика, що на наше щастя саме зайшов до знайомих бібліотекарок на рюмку чаю, я б назвав Рембо-краєзнавцем. Якихось двадцять хвилин його натхненної оповіді особисто мене переконали, що Париж і Мадрид то для лохів, а Кіровоград неймовірно крутий. Без жодних ілюстрацій-проекторів, без попередньої підготовки він нереально яскраво і динамічно розповідав про ту фортецю, про військову ставку імператора, про місцевих німців, про розбірки сербів з турками.
Згадавши про місцевий театр Кропивницького, приміром, він не став ви*обуватися, що це мовляв споконвічна традиція аж від лицедійства античних греків, а просто сказав як є. Фортеця Кіровограду була центром оборони від турків, тож тут постійно перебувало багато військових. Дружини офіцерів потребували шоу, а оскільки Віталька Козловський сюди ще не їздив, то і заснували театр. А вже потім всі почали казати - Кропивницький фундатор, засновник, першовідкривач і все таке.
Окрім гармати, якогось особливого тематичного антуражу знайти не вдалося. Але вали метрів в тридцять, насипані в ручну – дійсно епічні. Православні внизу активно святкували і на повну віддавалися плотскім утєхам.
Ввечері, у дендропарку планувалося дійство. Шоу міс - Степова красуня підкріплене виступами "Бубмбоксу" і "Океану Ельзи". Про це в центрі міста говорили афіші на кожному кроці. Не піти послухати як Славік вимовляє слова з літерою "р" я не міг. Яке ж усіх чекало розчарування, коли по приїзді хтось випадково звернув увагу на маленькі літери внизу тих афіш. Виявилося, що пісні "Бубмбоксу" і "Океану Ельзи" співатимуть не вони самі, а місцеві самородки з групи "Кефір".
З горя подався кататися на чортове колесо. Його будували, очевидно, тоді, коли Леонт'єв ще не зносив своєї першої блузки, тож вигляд атракціон мав залякуюче-інтригуючий. Ледь не дав дуба з трьома інфарктами. Зате лише 20 гривень. На Дарниці увесь полтос треба віддати.
З горя подався кататися на чортове колесо. Його будували, очевидно, тоді, коли Леонт'єв ще не зносив своєї першої блузки, тож вигляд атракціон мав залякуюче-інтригуючий. Ледь не дав дуба з трьома інфарктами. Зате лише 20 гривень. На Дарниці увесь полтос треба віддати.
Поїзд назад відчалював лиш посеред глупої ночі, тож решту дня вирішено було зкоротали у місцевому аналогу «Пузатої хати». Точну назву вже забув. Пам'ятаю лише, що поруч базувався спортбар, тож періодично виходячи на перекур у прочинені двері бачив як "Динамо" возить бідолашну "Ворсклу".
↬↬↬
До речі, Винниченко родом звідси. Щиро думав що єдина путня знаменитість, котра тут народилася, так це кіпер "Шахтаря" Андрій Пятов. Хоч Винниченко і був гарним письменником, та як політик стався ще тим балаболм. Але це вже не мені судити.
Якось так. Як виявилося, Кіровоград ні разу не виявися кіровогрАДом. Привітні люди (хоча трохи "грузило" одне - коли місцеві дізнавались, що ти з Києва, починали дивитися трохи як на інопланетянина). Красиве місто, куди можна з’їздити навіть пару разів, і що важливо - за доволі бюджетною ціною. Там цікаво.
P.S.
Немає коментарів:
Дописати коментар