Межигір'я

Станція метро Героїв Дніпра. Звідси за 50 українських піастрів хвилин за двадцять можна добратися до Межигір'я, колишньої резиденції самі знаєте кого. Ну максимум за півгодинки, на випадок якщо візниця трапиться полохливий і злякавшись патруля на виїзді з Києва (що полює на, як так розумію нелегальних перевізників), поїде кущами. З тих самих пір 14 лютого місяця 2014 року коли самі знаєте хто перестав бути самі знаєте ким ця місцина волею парламенту опинилася у відкритому для всіх доступі. Наступного дня, як пише Вікіпедія, сюди пустили офіційний маршрут, який по факту є не дуже то й офіційним. Але то вже зовсім інше історія.

Дорога з Києва до з’їзду на Нові Петрівці шикарна. Не перевіряв, але думаю не посоромилися б у змаганні з німецькими автобанами. Можемо ж.

На вході до резиденції здають в оренду велосипеди та сігвеї. Площа велика, тому не зайва річ. Але, ціни кусаються. Вибиратися сюди, до слова, краще зранку. Так-так, свою роль у такому переконанні зіграла соціопатія автора але реально - ходити територією коли там вештається якомога менше народу справа більш вдячна та релаксуюча. Теж саме правило ранішнього візиту стосуватиметься вас якщо поїдете сюди власним автомобілем – в середині дня смуга з припаркованих на узбіччі черга з машин сягає більше кілометра. Можливо, один з жителів Нових Петрівців родом з Чернівців, що мешкає буквально поруч (назвемо його, приміром, Арсеній Петрович), інколи скаржиться на подібні шикування коло свого подвір’я і смачно грозить кулаком у бік Ростова.

Але до цілі. Знову 50 гривень і вперед. Вхід до Межигір'я прекрасний. Та це тільки вхід. Я все розумію – було тяжке дитинство. Ріс без матері, злидні. Три університети (один не доведено). Ясна річ, хочеться сатисфакції. Але ж не до такої міри.

 

Ставочок з яскравими рибками і фонтаном по середині. Рибалок поруч, звісно не було. Трохи далі, вже безпосередньо поруч біля будинку побудований у стилі творінь архітектора Антоніо Гауді...мангал. Сходи підсвічені у темну пору доби смолоскипами в комплекті.

Напевно, найбільш відома споруда всієї резиденції (чи вже доречно говорити парку) – «Хонка». Називають її так, бо будували фіни з одноіменної компанії. Зайти до середини коштує гроші, щоб якось калібрувати контингет туристів і убезпечити внутрішнє начиння.

 

В нашій країні ніколи нічого не відбувається якщо всі дуже, от прямо дуже-дуже, хочуть щоб це відбулося. Навіть якщо розказують про таку свою хотілку усім на кожному кроці по п’ять разів на дню. Ефект, як правило, нульовий. Але трапляються винятки. За Федоровичем толком ще не встиг охолоти обідок того самого, позолоченого, як у Межигірї активно розпочалася торгівля. Хоч про неї особливо не говорили і окрім екскурсій нічого такого не планували. Морозиво, кава, солодка вата і тому подібна дрібнокаліберна шняжка досить активно йде за цілком крупнокаліберні суми. Чи потрапляє увесь цей профіт в державу чи хоча б на підтримку тутешніх околиць – загадка. Але я певен, всі дуже хочуть щоб саме так все і відбувалося. Дуже-дуже.

Ольвія, Пантікапей, Тіра, Керкінітида, Херсонес (тут правда, не не факт) – назви цих античних міст навряд чи щось говорили Федоровичу. Та він тягнувся до прекрасного. І шо характерно, тягнув те прекрасне до себе до дому. Власних фото цього закутка після вояжу якось не виявилося, тож довелося цупити кадр і Інтернету. Ох, на криву доріжку стаю, на криву...

Не знаю як там з птахами, що на переконання одного товариша з Полтавщини слабенько долітають до середини Дніпра, але паркан, що відгороджує Межигір'я від головної річки України, точно подолає не кожен. Але вид, вид прекрасний - величезний водний простір куди не кинь оком (особливо контрастує з відчуттям полишеного позаду міста з клятими пробками, тіснявою і відчуття ліктя сусіди), чайки, вітрила на горизонті.

 

Біля набережної, паралельно їй, є зоопарк. Широко оспіваних страусів помічено не було, можливо вони живуть на інших локаціях або їм уже остогидла увага і вони поховалися деінде.

Хто-знає, можливо маленький екс-власник захоплювався пригодами француза Паганеля із «Дітей капітана Гранта» Жюля Верна і проніс іскорку жаги мандрів у доросле життя. Тому й мав напохваті власну яхту «Дункан», щоб у разі чого чкурнути до аргентинської Патагонії. Пройшовши набережною можна побачити корабель з назвою «Галеон». А чо креативна назва. До середини не пускають навіть за гроші.

Бухточка у котрій пришвартоване судно теж, не позбавлена цікавого пейзажу.

Територій величезна. Запам'ятати що де саме з першого разу нереально. Але подивитися є на що.
                                     

Як не дивно, але найбільше сподобалось місце без якихось грандіозних споруд, насаджень чи цікавинок рельєфу. Банально прості акуратно підстрижені поля. Але ж красиво.

Мораль/висновки/актуальність і новизна дослідження. Навіть не знаю. У Межигір'ї гарно. Більш-менш притомна ціна для часопроводження вихідного дня. Сумніваюся, щоб щось подібне було побудовано для людей з самого початку. Щоб задумали парк. І в кінці його ж таки і побудували. Не дачу, не сауну чи гольф-клуб, а саме парк.

Проффесор уже не актуальний. Чи є ще подібні резиденції в Україні ? Певен, що так. Добре це чи погано ? Питання до прокуратури, НАБУ і т.д. Можливо, скоро з'являться інші локації для подібних екскурсій.  Дитячий письменник Волков (здається?) написав повість по мотивам «Дороті в країні Оз» Баума про одне підземне королівство. В ньому за чергою по місяцю правило семеро королів. Толку з того вийшло небагато - євроінтеграція йшла так собі, але кожна жадібна худоба з септету обов'язково будувала собі окремий палац. Закінчилося все майже щасливо, але народ пару століть намучився. НМД, во ізбєжаніє межигірських рецидивів, в країні мала б бути одна штатна резиденція для чинного президента. Як Білий дім. Доробіть нарешті той Маріінський палац і запускайте на постій Олексійовича з родиною. Це корисно для антикорупції. Це корисно для ідеології. Водити екскурсії краще оповідаючи життєствердні історії про становлення нашої держави, ніж про корупцію яка її доконує/ла?/.